Один із засновників українського трансавангарду Роман Жук про "Дітей вампірів", надприроднє та те, без чого сам не може жити
За неповних три тижні виставкою Романа Жука "Діти вампірів" на онлайн-майданчику Zenyk art gallery зацікавилося понад 130 тисяч людей, тоді як виставкою творів Тараса Шевченка за чотири з половиною місяці близько 250 тисяч. Така властивість людської природи – нездоланний інтерес до всього, що може бути пов’язане з надприродним, містичним.
Хоча добре знаний в Україні (для якої він давно уже митець музейний) та світі автор виставки, один із засновників українського трансавангарду Роман Жук, який народився на Франківщині, вчився у Львові та останніх тридцять років живе в Амстердамі, свідомо не зосереджувався у цьому проєкті у Zenyk art gallery на нав’язаних кінематографом образах високих блідолицих жінок та чоловіків з гострими іклами, а через візуальні коди живопису показав, як "містика стає частиною реальності, а потойбічне отримує таку бажану плоть і кров".
"Темрява – це не завжди роги та ікла"
Пане Романе, у вже, вочевидь, хрестоматійному серед дитячої аудиторії, анімаційному фільмі «Монстри на канікулах» граф Дракула каже: "Люди – ось хто справжні чудовиська". Як на мене, це дуже лягає на те, що чекало глядача на вашій експозиції "Діти вампірів" у Zenyk art gallery. А що скажете ви?
Що той мультяшний герой таки мудра істота. Так, темрява – це не обов’язково видимі роги, ікла та хвіст. Часто-густо це ті, на кого навіть подумати не можете. Приміром, вродливі елегантні жінки, статусні чоловіки чи беззахисні діти, люди, яким ви довіряєте чи з якими ділитеся найпотємнішим, але через яких раптом починаєте втрачати життєві сили… Той, хто живиться вашою енергетикою, присвоює ваші успіхи чи смакує невдачі… Тобто вампіризм – поняття не буквальне. І особливість у тому, що темрява має здатність до експансії та розмноження, і тільки від нас самих залежить, як ми даватимемо з нею раду.
Як стверджує українська міфологія, вампіри (чи – по-нашому – упирі або ж вурдалаки) за життя можуть виглядати як сусіди по будинку, а не як ми звикли , що вони мають виглядати завдяки масовій культурі та Голлівуду. Та й одружувалися вурдалаки зі звичайними жінками, начебто народжуючи у шлюбі цілком звичайних дітей. Мовляв, рідко коли діти упирів ставали упирями, швидше ставали антагоністами – тими, хто захищав громаду від упирів. Ця ідея знайшла місце у вашому проєкті?
Бачите, тема вампіризму насправді дуже широка і вдячна з точки зору множинності її інтерпретацій. Для мене було важливим саме так назвати свій проєкт через підтекст. Я хотів підкреслити, що темрява здатна ширитися незалежно від того, чи – образно кажучи - заганяємо ми в груди її окремим представникам осиковий кілок чи ні. Виходжу з того, що всі діти народжуються невинними і тільки батьки та суспільство або дають їм можливість зрадити якимсь добрим традиціями і правильному розумінню життя, відношенню до добра і зла, або ні. А оскільки часто дорослі настільки зайняті собою, що діти ростуть якби самі по собі, то їх дуже легко звабити на манівці.
Вампір, напевно, той міфічний персонаж, який отримав найбільше реінкарнацій в кінематографі, літературі та на театральній сцені. Можемо, для прикладу згадати минулорічні нашумілі фільми – естетично майже бездоганний, чуттєвий та безкомпромісний "Носферату" Роберта Еґґерса чи романтично-фентезійний "Граф Дракула. Історія Кохання" Люка Бессона. Або ж "Карнавал вампірів", що вийшов на світові екрани ось зараз – 7 жовтня і де вампіри харчуються не кров’ю, а людським відчаєм. Що саме вас привело до цієї теми і, відповідно, до створення експозиції?
З галереєю ZAG ми домовилися про мою персональну виставку ще рік тому. Я добре знаю цей простір і весь час думав, що пасуватиме до нього найкраще. А оскільки вже мав цикл "Діти вампірів" зі семи творів, який мені самому видавався цікавим (тим більше, що для нього особисто підготував відео, де зняв свою власну тінь, коли танцюю), то вирішив його просто розширити. Особливо тому, що над цією темою, коли підходити до неї ширше, міркую постійно.
І є ще один момент, який теж вплинув на мій вибір: ще до повномасштабного вторгнення я показав роботи, які дали початок цій експозиції і які для мене другорядними аж ніяк не були, на Мистецькому арсеналі в Києві. І був здивованим, що їх взагалі не помітили. Наче й не було.
Це вас ранило?
Не те, щоб ранило, але я пережив сильне розчарування. І щиро почав боятися, щоб це розчарування у мені не закорінилося, щоб я не почав сумніватися сам у собі. Ось такі сумніви - це дуже небезпечна, до речі, штука. І не тільки для художників, а взагалі для людей, які щось створюють.
"Бути самовпевненим – погано, а бути невпевненим у тому, що робиш – ще гірше"
Але ми всі ще зі школи знаємо геніальний вислів Рене Декарта: "Я сумніваюся, отже мислю; мислю, отже існую" .
Сумнів сумніву не рівня. Якщо він починає тебе згризати чи навіть руйнувати лише тому, що обставини чи люди до тебе несправедливі, то це біда. Самовпевненість – погана риса, але бути впевненим у тому, що робиш, вкрай важливо, для митця зокрема. Тим більше, що я ще й за характером такий - постійно у собі сумніваюся, що відігравало у моєму житті не вельми добру роль ще від мого дитинства. Скажімо, в колективі я ніколи не відчував себе впевненим, особливо з незнайомими людьми. І постійно намагався сховатися , мені було ніяково серед чужих. А хтось міг прийти і, розповідаючи якісь дурниці, за 5 хвилин стати своїм. Я завжди дивувався – ну як це можливо? Бо я хоч би й хотів, не зміг би себе перебороти – завжди мучився б, що розповісти, чи людям то цікаво, чи я їм не докучаю…
Тобто ви обрали інакше місце для лідерства – мистецтво.
Та ні – спеціально нічого не обирав. Просто робив те, що мені до душі і робив так, як відчував. Загалом мені більше притаманно бути один на один зі собою та своїми думками. Так мені комфортніше. Люблю бути серед друзів, але не люблю гучних компаній. Зараз щодня приходив до Zenyk art gallery не для того, щоб глядач мені аплодував, що я такий крутий митець, а самому простежити, як працює світло та підключене відео і почути, що про то все думають люди.
Сказали вам щось таке, чого не очікували?
Мене дуже вразило, що експозицію відвідували багато молодих людей, з цікавістю розглядали мої картини. У мене з ними велика різниця в віці... І те, що юних приваблюють мої роботи і моя творчість - для мене комплімент.
Більш старшим глядачам цікаво було розвинути якраз філософську тему виставки, погоджуючись, що сила, яка непомітно забирає енергію, існує, і що часто вона діє через знайомих, а подекуди і рідних людей.
І зізнаюся, що це спілкування мене дуже підтримало. Адже існувала загроза вийти за певні рамки, не утримати баланс між пересічними уявленнями про вампірів і тим, що хочу людям донести.
Світ, упирі і люди
Пане Романе, ви родом із Франківщини, то не могли не чути легенди про франківського упиря, якого потривожили у 1936 році, поховавши над ним звичайного залізничника. У ті часи упиря начебто загнав назад місцевий чаклун, здійснивши над могилою якийсь там обряд. Але в 1970-х роках, мовляв, могилу знову потривожили, і містом пройшла нова хвиля загадкових убивств. Паніка начебто через це була настільки сильною, що радянська влада вирішила показово припинити її за допомогою військових, які застосували до поховання вогнемет. Оскільки у страху очі великі, то тільки таким способом вдалося заспокоїти людей.
Щось таке і справді було, але ця історія нагадала мені мою власну. Я виріс у Тлумачі, але моя баба по маминій лінії із села Вовчинець, відразу біля Франківська. Мама часто відправляла мене до баби, де я жив звичайним життям, яким живуть діти у селах – помагав бабі, ганяв з хлопцями, пас корови.
Через село протікає річка Ворона, яка в часи мого дитинства дуже широко розливалася в одному місці під горою. Ця гора мала різкий обрив, не даючи жодної можливості з її боку підступити до води. Коли наставав вечір, то ехо в цьому місці було настільки гучним, що ставало страшно.
Справа в тому, що сама річка - гірська зі стрімкою течією та кам’яними берегами та дном, а в цьому місці вона чомусь ставала моторошно тихою і майже нерухомою.
Місцеві хлопчаки розповідали, що вночі тут ходить диявол і дзвенить ланцюгами. Ось щойно подумав: все це зараз у спогадах виринає настільки живописним, що обов’язково його треба намалювати.
Але чи то була нечисть, чи звук мав цілком природнє пояснення, тоді ніхто не дошукувався. Містика має особливу притягальність.
Згодна з вами. Але в попередні століття перебільшена перейнятість містикою могла би вартувати комусь життя. У містечку Челаковіце неподалік від Праги у 1966 році під час спроби підключити воду до свого будинку місцевий мешканець викопав людські кістки. Перелякавшись, чоловік викликав поліцію, а та, з’ясувавши, що кістки належать історії – музейників та археологів. У підсумку виявилося, що мова про дуже своєрідний цвинтар, датований кінцем Х – початком XI cтоліття. Усі поховані ( а це 14 чоловіків) мали на собі ознаки антивампірських ритуалів. Тіла цих нещасних були зв’язаними, деякі лежали обличчям донизу, у багатьох були відрубані голови або груди пронизані осиковими кілками. Цю моторошну знахідку через це оголосили першим повністю "вампірським" цвинтарем у Європі. І що цікаво – навіть монархи робили спроби побороти людське марновірство. Наприклад, австрійська імператриця Марія Терезія ще в середині XVIII ст. посилала свого власного лікаря взяти участь у розслідуваннях випадків нападів вампірів і той навіть підготував працю, де наголосив, що все це – маячня, а імператриця – як наслідок - видала указ, що забороняв боротися з вампірами звичними методами. Однак це, схоже, мало на що вплинуло.
Що зробиш - людина є людина. Боїться всього, що не може пояснити. Епідемій, пожеж, повеней… Ну як тут не знайти крайнього? Та й хрестоматійний володар Валахії Влад Цепеш, якого навіть діти нині знають як вампіра Дракулу, хоч і був неймовірно жорстоким, кров наче ні з кого не висмоктував. Принаймні реально. Жодних доказів його надприродних властивостей не існує. Але є людська уява, яку в цьому випадку стимулював уже за кілька століть по його смерті ірландський письменник Брем Стокер, а йому навздогін і Голлівуд. І є схильність людської психіки до містичного сприйняття світу. От мені, скажімо, містичним в певному сенсі може видатися навіть щось цілком реальне. І не обов’язково за нічної доби. Погляд на звичайну квітку за певного стану душі чи освітлення може стати поштовхом до народження не тільки певного образу, а цілого світу.
Бо ви – митець. Той, хто бачить. А як казав Леонардо ла Вінчі: існують три категорії людей – ті, що бачать, ті, що бачать, коли їм показують і ті, що нічого не бачать. Роман "Дракула" видали наприкінці ХІХ століття, а вже за якихось неповних 15 років німецький лікар Ганс Гюнтер відкрив нову – хоч і рідкісну - хворобу – порфірію, суть якої у генетичному порушенні синтезу гему у крові людини. Як пояснюють знавці, замість гему у людській крові накопичуються побічні продукти його синтезу. Відповідно, такі хворі мають дуже бліду шкіру, від сонця все їх тіло вкривається кривавими виразками, люди страждають на сильні внутрішні болі, тощо…. Чим не вампіри в уяві звичайної людини? Тобто часто людське марновірство від незнання. Не маєте наміру показати цю виставку ще десь? Приміром у тому-таки Амстердамі? Адже теми, що ви їх у "Дітях вампірів" порушуєте, не мають кордонів.
Не думаю, що ця тема тамтешніх галеристів зацікавить. Вони здебільшого орієнтовані виключно на комерційний результат, на відміну від галеристів України. А такі тематичні картини обиватель навряд чи купить.
Не знеохочує це вас? Де і чим надихаєтеся?
Та ні, що ви! А що стосується натхнення, то тут все доволі прозаїчно. Я люблю малювати і намагаюся створити собі умови, щоб малювати було комфортно. Ніколи не чекав у творчості якихось особливих станів. Та й взагалі звик покладатися тільки сам на себе. Головне, щоб був інтерес до життя, а бажання малювати та енергія до цієї справи до цього часу в моїй натурі були непроминальними. І цим користуюся сповна.
Справжнє мистецтво творить не техніка
Де сьогодні частіше перебуваєте - у Львові, куди постійно повертаєтеся, чи в Амстердамі, де живете вже 30 років. На яких теренах радше відчуваєте себе своїм?
Мені скрізь комфортно, хоча через війну та постійну загрозу ракетних ударів, напевно, все-таки в Нідерландах зараз спокійніше. Однак для творчості немає особливого значення, де перебуваю – в Україні, Нідерландах чи США. Щасливим мене робить сама творчість.
Багатьох, хто не заглиблювався у вашу біографію, може цікавити, а чому ви емігрували?
Це сталося випадково. У 90-х роках відкрили кордони і я ( і такі, як я) хлинули дивитися, чи той світ там, на заході¸ саме такий, яким ми його уявляли. Нам хотілося відвідати геть усі музеї і побачити сучасне мистецтво, про яке ми хіба щось десь там чули. Адже інтернету ще не було, мобільних телефонів також, залізна завіса тільки впала, тож інформації було обмаль. А молода людина не думає особливо, що ось грошей нема, де жити, що їсти, а просто бере і їде. Пішки готові були йти, щоб пізнавати. І так склалося, що в Амстердамі я почав мати багато виставок (персональних зокрема). Тож коли почали купляти картини, то я спершу дивувався, а потім почав опірюватися. Дедалі більше мене в’язало з Нідерландами, і народження сина тільки посилило мій зв’язок з цією країною.
Коли відчули, що в творчості ви – це ви? Що Роман Жук - не Макс Ернст, Рене Магрітт чи хтось там іще, з ким вас намагаються подекуди порівнювати мистецтвознавці, а таки Роман Жук, який знайшов свою власну стежку в мистецтві?
Якщо чесно, то особливо над цим ніколи не замислювався. Але потрапивши в 90-ті роки в Європу, зрозумів, що дуже небезпечно підпасти під вплив тих художників, які дуже подобаються. Скажімо, мені подобається Мікеланджело, Джексон Поллок, окремі митці-абстракціоністи, але я аж ніяк не хотів би їх копіювати. Можна наслідувати майстрів, які до душі, в їхніх глибині, розумінні суті мистецтва, самовідданості. Однак не в тому, що вони створювали, бо то вже результат суто їхніх пошуків, їхньої особистості. А кожен з художників має відкривати себе сам. Якщо ти цьому віддаєшся, то результат обов’язково буде. Не так важливо зовнішня оболонка, як те, що твоя картина в собі несе. Для мене також був завжди важливим технічний бік творчості. Я завжди дуже багато малював – хотів стати професіоналом і щодо технічності робіт також.
Коли мені було десь років одинадцять, викладач на наш гурток малювання приніс журнал "Огонек" і показав добірку дуже якісно надрукованих там рисунків Мікеланджело – нарисовані ним торси, частини тіла, портрети. І я просто застиг – таке воно все було довершене. І візьми та скажи: "От я би хотів малювати як Мікеланджело". Діти почали з мене сміятися. Але з часом я тільки міцнів у переконанні, що мати орієнтири дуже важливо. Ні, я не хотів наслідувати силуети Мікеланджело, але його глибину, легкість… Думаю, що просто Бог послав цю людину, щоб ми зрозуміли, як у мистецтві треба працювати, щоб мали на кого орієнтуватися... Дуже добре сказав Сальвадор Далі: "Не бійтесь досконалості, бо вам її ніколи не досягнути".
Сьогодні я дуже добре володію технікою, бо поклав на це дуже багато часу та зусиль. Але також чітко знаю, що мистецтво створює не техніка чи технологія, а передовсім щось інше – та внутрішня сила, якої без праці не досягнеш.
Скажімо, ваза, намальована одним художником, може бути порожньою, примітивною і нікчемною. І та сама ваза, намальована іншим, стає твором мистецтва. От як це відбувається, ніхто не знає. Тому художник має віддаватися тому, що робить сповна. Часто-густо тяжко працювати. Але та праця - велике задоволення. Особисто я не можу без неї жити. Це те, що робить мене щасливим.
Матеріал відтворено за публікацією "Еспресо.Захід"
Стаття доступна за цим посиланням