Вдих / Видих — перша українська участь, що говорить власним голосом.
У 2025 році Україна вперше в історії офіційно представлена на Triennale di Milano — світовій події, що триває з 1923 року та об’єднує архітектуру, дизайн і сучасне мистецтво.
І вперше цей голос — повністю український: від концепції до реалізації.
Павільйон України створено ZAG — галереєю сучасного мистецтва зі Львова, заснованою під час повномасштабної війни.
«Ми не просто учасники. Ми — носії нового сенсу», — команда ZAG
Що означає ця участь?
ZAG запрошено в розмову світового масштабу. Наш голос прозвучав у політичному, культурному й мистецькому контексті — на рівних.
Це не про присутність. Це про позицію.
Позицію тих, хто відчуває війну не лише як втрату, а як точку оновлення. Позицію тих, хто говорить не про жалість, а про повагу.
Тема виставки — нерівність.
Але наша розмова — глибша.
Про тіла без рук, які тримають надію.
Про дихання, яке перетворюється на опір.
Про сни, які неможливо втопити.
«Львів — місто, де жити безпечніше: менше ракет, менше тривог. Але саме тут контраст нерівності відчутніший — фізично, ментально, духовно. Тут мистецтво стоїть перед викликом змінити оптику: не жалість, а повага»,
— Христина Береговська, директорка ZAG та кураторка українського павільйону.
ZAG Pavilion: простір п’яти голосів
П’ятеро митців. П’ять об’єктів. П’ять шляхів до розуміння того, що таке незламність.
У павільйоні — роботи:
• Володимира Семківа
• Олекси Фурдияка
• Дениса Шиманського
• Вероніки Чередніченко
• Ольги Кузюри
Ці твори об’єднує ідея «спільного мапування» — фізичної витривалості, ментальної напруги й національної ідентичності, що не зникає навіть у момент розпаду.
Стіна, що дихає
Інсталяція Ольги Кузюри — це десятки скульптур людських рук, що простягаються зі стіни. Ці руки — втрати. Свідчення. Дії. Навіть коли рук більше немає — воля не зникає. Це про тих, хто продовжує боротися, навіть втративши фізичну можливість тримати зброю.
Усмішка, що пройшла крізь вогонь
«Оптиміст» Володимира Семківа — обвуглена голова з дерева. Вона усміхається. Поряд — стіна з руками. Цей образ — про парадокс: коли все згоріло, залишився сміх.
Це сміх крізь попіл. Це надія, яку не вдалося спалити.
Подих як опір
Інсталяція «Дихання» Олекси Фурдияка — це ритм життя. Чорні циліндри — легені. Їхній рух — вдих / видих — перетворюється на метафору України. Коли кожен подих — це акт виживання. Навіть якщо цей подих останній.
Простір, що тоне й відроджується
Інсталяція у віртуальній реальності Вероніки Чередніченко — це реакція на знищення Каховської ГЕС. Це візуальний простір зникнення. Пам’ять, затоплена водою. Ідентичність, що шукає нову форму. Свідомість, яка не боїться змінюватись.
Тріщини, що стали укриттям
«Стовп життя / Тріщини — Укриття» Дениса Шиманського — це про простори виживання. Про підвали. Про бомбосховища. Про тріщини в домах — і в серцях. Це символи крихкої безпеки, в якій формується нове людське «я». У цій інсталяції тріщина — не руйнація. Це — прихисток.
ZAG на Triennale — не про репрезентацію.
«Наше мистецтво — це про “сходи в безодню”, “протигаз без газу”, “зброю без набоїв” — і водночас про мрію закритого неба та радість без іронії», — Христина Береговська
ZAG — це дихання, яке чує світ.
