У Львові триває бароковий «Феєрверк» Кирила Розумовського
Якби не Наталія Реброва – генеральна директорка Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» – та її натхненність особистістю гетьмана Кирила Розумовського, то нинішнього гучного проєкту «Феєрверк» у Zenyk art gallery, можливо, не було би. Саме Наталія Реброва переконала директорку ZAG Христину Береговську, що персона Розумовського вартує, щоб ми, нинішні, про неї знали. А вже Христина Береговська надумала піти далі – презентувати не лише Розумовського, а загалом феномен епохи бароко в Україні: показати не стільки речі ( хоч і їх також), а людей, те, як культура поставала із попелу і яким важливим було у суспільстві розуміння її підтримки. З Наталією Ребровою сьогодні про унікальність постаті Кирила Розумовського, Батурина, Чернігова та особливості бути керівником в часи війни і наша розмова.
– Пані Наталю, у межах «Феєрверка» «Чернігів стародавній» представив ікони з 27-метрового п’ятиярусного різьбленого іконостаса храму Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині – пам'ятки українського мистецтва XVIII століття, яка завжди посідає першу сходинку, коли йдеться про чудеса чернігівського краю. Зрештою, недаремно. Адже мова про один із найбільших, найвищих і найпишніших дерев'яних іконостасів у світі, який вважається шедевром доби пізнього бароко та рококо. Хоча Львів тут теж не пасе задніх – маємо церкву Параскеви П'ятниці, головною окрасою якої є дещо раніший, ніж в Козельці, і аж шестиярусний різьблений іконостас першої половини XVII. Про нього, що виконаний у стилі пізнього ренесансу, містить понад 70 ікон і теж є суцільною дерев’яною архітектурною конструкцією, зокрема пишуть, що львівський іконостас – чи не найдавніший на теренах нашої держави, який зберігся повністю. Але повернемося до Козельця. За яким принципом відбирали ікони для львівського «Феєрверка»?
– Роки будівництва собору Різдва Богородиці в Козельці співпадають з роками гетьманування Кирила Розумовського. Тобто на спорудження цього храму, який почали зводити за ініціативою мами Кирила Розумовського (графині Наталії Розумовської), яку всі земляки знали як козачку Розумиху, гетьман не лише давав гроші, а й міг ці будови контролювати. Для нього це було важливо. Адже йшлося і про маму, з якою він – попри всі свої статуси – зберігав упродовж життя дуже теплі і сповнені глибокої поваги взаємини і про його рідні краї, яким він ніколи не зраджував, де б не перебував фізично. До речі, саме в цьому соборі, у його крипті мама Кирила Розумовського і похована. І тут важлива деталь: Україна має дуже мало дотепер збережених могил гетьманів, і тільки одну-єдину збережену могилу матері гетьмана.
У конструкції іконостаса первісно було близько 80 ікон, але у Другій світовій війні собор постраждав і стояв пусткою. Коли саме пропала з іконних рядів частина зображень святих – невідомо, але сьогодні ми можемо говорити тільки про 43 ікони, з яких для львівської експозиції відібрали лише 7. Виходили з того, щоб вони перегукувалися із Розумовськими. І тут маємо на Львів ще й велику надію. Дотепер мистецтвознавчої експертизи цих ікон не було. Відомо, що до роботи над цими іконами Кирило Розумовський запросив двох саме українських художників – Григорія Стеценка та Івана Чайковського. Але хто з них над якою іконою працював, ми наразі не знаємо.
– Кирило Розумовський – особистість яскрава і дуже самобутня. Однак для кожного важить у цій постаті щось інакше. Саме вам чим він цікавий? За що його любите?
– Насамперед за те, що він дуже любив мій Батурин. Кажу «мій», бо я з Батурина родом, і теж його люблю дуже щемко попри те, що живу сьогодні в Чернігові. Кирило Розумовський народився на Чернігівщині. Але після знищення Батурина Петром I, коли навіть згадувати про колишню гетьманську столицю було крамолою, 22-річний Розумовський – обраний на загальній раді у Глухові гетьманом Лівобережної України – добивається повернення Батурину офіційного статусу резиденції і дуже багато вкладає у розбудову цього міста. Гетьманом Кирило Розумовський пробув 14 років, поки Катерина ІІ гетьманство не скасувала. Ніколи не маючи ні опали, ні фінансової скрути, народивши у шлюбі зі своєю єдиною дружиною 11 дітей, через яких поєднався з багатьма впливовими родами Російської імперії та Європи, Кирило Розумовський мав шанс жити будь-де. Але він , коли за 24 роки щасливого подружнього життя стає вдівцем, і коли з нього – за 11 років після ліквідації гетьманства – зняли заборону приїжджати до Україні, то він обирає для життя Батурин. І намагається тут зробити все, що не встиг, коли гетьманував. А ще – робить це місце особливим для своєї великої родини. Скажімо, відома історія, як його онука, яка виходила заміж за знаного генерал-губернатора, запрошувала дідуся на весілля. Кирило Розумовський тоді відповів, що на весіллі буде, але в Москву, де планувалася урочистість, не поїде. Дівчина поцікавилася, а як же тоді він на це весілля потрапить, то Розумовський був категоричним: «А ви зробите це весілля в Батурині». І що ви думаєте? Сталося так, як він визначив.
– Як вважаєте, попри цей випадок, розуміло найближче оточення Кирила Розумовського цю його любов до Батурина?
– А в них не було вибору. Звісно, так стверджувати – жарт. Але Кирило Розумовський став вдівцем у 47 років, тобто у ще доволі молодому віці. І ніде немає згадки про його якісь побічні любовні походеньки. Він дуже любив свою родину і близькі платили йому взаємністю. Вибравши свій батуринський маєток за центральний серед власних 12 великих маєтків по всій Російській імперії, він, вочевидь, зробив цей вибір цілеспрямовано. У Батурині візуально людина ніколи не могла знайти Івана Мазепи – все було знищено. Але знаходила Розумовського, а від нього обов’язково той місток до Мазепи. Відомо, що коли Розумовського питали про гетьманування, то він дуже дипломатично і коректно відповідав: «Ну який я гетьман? От Іван – гетьман», у такий спосіб фіксуючи в уяві всіх як Батурин, так і історчину тяглість.
– І ніхто не здав? То йому поталанило. Або просто був обранцем долі.
– Я взагалі-то не фаталіст і навіть не філософ. Хтось би й справді сказав, що Розумовському пощастило стати улюбленцем долі. Але я думаю, що він просто умів вибудовувати комунікацію. Є чимало офіційних фіксацій його ставлення до людей. Зокрема про ті останні роки, коли Розумовський жив у Батурині. Скажімо, управителька маєтком показала йому папір, де було зафіксовано, що з ним працює 251 людина – музикантів, художників, бібліотекарів, тих, хто чистить золото, інших і наголосила, що це – забагато. І що стільки людей просто не треба. Кирило Розумовський погодився. Але дозволив скорочення тієї чи іншої людини тільки за умови, якщо ця людина сама скаже, що Розумовський їй теж непотрібен. І в цьому підході вся ця особистість, шлейф любові до якої багато-де закарбовано. Адже з людьми він завжди намагався бути насамперед людиною.
– Могила Кирила Розумовського – єдина серед поховань українських гетьманів, де збереглися останки. Попри те, що це поховання у Батурині, на який і Російська імперія, і Союз завжди – попри все – реагували, як біс на ладан, ніхто її не зачепив. Як думаєте чому?
– Можуть бути різні причини. Адже все-таки 52 роки свого життя Кирило Розумовський очолював Петербурзьку академію наук, посівши цю посаду у 18 років та ставши наймолодшим президентом в історії керівництва схожими закладами. Та окрім того створивши прецедент – бо мова про рекордний термін керівництва для цієї академії наук. Відтак до того, що Розумовський зініціював і зафундував зведення Воскресенської церкви в Батурині, де заповів бути похованим, поставилися лояльно. Була спроба розграбувати поховання у 20 роках ХХ століття, але рештки гетьмана та підземна крипта все ж збереглися. До речі, Кирило Розумовський – єдиний гетьман, у кого донині є спадкоємці по чоловічій лінії. Прямий нащадок гетьмана Кирила Розумовського Грегор Розумовський сьогодні живе у Відні. Але є частим гостем в Україні. І саме завдяки йому Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця" у Батурині може похвалитися колекцією особистих речей Розумовського.
– Прийнято вважати, що відродження та розбудова Батурина стали справою життя для третього українського президента Віктора Ющенка, який помчав до Батурина чи не місяць по своїй інавгурації. Це був час, коли ви якраз очолювали «Гетьманську столицю». Зміни у відродженні заповідника були різкими чи природніми?
– Я народилась у Батурині. Пам’ятаю цей палац Розумовського від дитинства, як бігала там чи сиділа між колонами, у думках переносячись у цілком інші світи і геть не звертала уваги, що він стоїть без вікон і дверей. Це вже коли почала підростати, то взялася шукати відповідей на питання: чому така краса стоїть занедбаною. І справді я керувала «Гетьманською столицею» понад 20 років, прийшовши сюди на посаду наукового працівника наприкінці 90-х та за 5 років ставши тут директором. Так що маю що і з чим порівнювати. Ющенко сам із Сумщини, а до Батурина потрапив, коли був студентом. І так його то все вразило, що взявся максимально допомагати ще коли ні сном, ні духом не відав, що стане Президентом. Його слова: "Я би дуже хотів, щоб кожен українець, який приходить в Батурин, бачачи цю велич і красу, розпрямляв плечі і далі по життю йшов із гордо піднятою головою, бо він – українець". Ющенку це вдалося, бо Батурин і Батуринський палац – найбільш популярні тепер туристичні об'єкти Чернігівщини. До речі, знаєте, як у Батурині називають холодний вітер з півночі? Москалик, бо він є причиною багатьох наших проблем і трагедій.
– Пані Наталю, два роки тому ви очолили «Чернігів стародавній». Не сумно за Батурином?
– Я дуже люблю Батурин. Рішення очолити заповідник в Чернігові було аж ніяк не моєю ідеєю, але точно моєю осмисленою згодою. Та й Чернігів для мене чужим не був. Свого часу я вступила сюди на історичний факультет педінституту, прожила тут 5 прекрасних років, закохалася у це місто і сприймала його як ще одне мені рідне. До речі, чи знаєте, що «Чернігів стародавній» – надзвичайний заповідник по кількості національних пам'яток доби Русі? Зокрема, на території Києво-Печерської лаври збереглося три основні наземні архітектурні пам'ятки доби Київської Русі, а в Чернігові аж шість. Але, на превеликий жаль, ці унікальні пам’ятки в 90-х роках отримав у користування Московський патріархат, і відповідно знецінив їх та вивів із суспільного діалогу, перетворивши у такі собі «старєнькіє церквушкі» – не більше. Про те, що мова про символи української державності, уже не йшлося. Змінити цю ситуацію стало для мене одним зі пріоритетних завдань. Адже сьогодні я дуже добре розумію ту велику місію, яку має виконати Чернігів в утвердженні розуміння нашої державності.
– А працівники заповідника це розуміють?
– Так, ми – однодумці. Батуринський досвід дав мені усвідомлення ролі колективу – як зростати і формуватися всім разом. Тут історія дещо інша. Але люди знову ж таки вмотивовані. Інша справа, що – як керівник – я дуже добре розумію, що вмотивованими вони мають бути не тільки ідеєю, а й можливістю прогодувати власні родини, швидко евакуюватися в разі великої небезпеки. Адже наші вороги від нас дуже близько. Отож докладаю максимальних зусиль, щоб те, що можна вирішити, було вирішене.
– Ви стали керівником «Чернігова стародавнього» у найскладніший від дати відновлення незалежності України час. Як усі ці виклики вплинули на вас, як на людину?
– Я очолила заповідник у Чернігові у моїх 53 роки. Але перед тим понад два десятиліття керувала у Батурині. Батурин дав мені колосальний досвід швидкого перетворення краєзнавчого музею в національний заповідник. І повірте, це було дуже непросто. Однак я мала унікальну можливість вчитися в «академії Ющенка» – бути поряд, бачити методи, студіювала розуміння концептуальних речей і того, як доносити їх до людей. І це все дало мені просто колосальний досвід. У моїй голові сьогодні чітко сформоване переконання, що немає неможливого. Не існує жодного порогу, який би я боялася переступити, якщо вірю в те, що роблю. Тобто весь оцей досвід є зараз запорукою поступу заповідника в Чернігові. І знаєте, що я ще зрозуміла? Що з людьми дуже важливо розмовляти як з особистостями. Великі ідеї переконливо заходять не через безликі маси, а через особистості. І цьому теж навчив мене Батурин. І передовсім – Кирило Розумовський.
Матеріал відтворено за публікацією "ЗБРУЧ"
Стаття доступна за цим посиланням